нічого не означала, однак її тягар був непідйомним. Жінка хотіла донести цей сум до Джейкоба не через сподівання, що він зрозуміє щось, чого вона сама не могла зрозуміти, а з надією, що він міг би допомогти нести те, що їй не під силу. Але неіснуюча відстань була занадто великою. Арґус нагидив на свій матрац і чи не зрозумів цього, чи просто полінився хоч якось поворушитися, тому виквацяв у лайно весь бік і хвіст. Джулія відтирала його шампунем і старою футболкою якоїсь забутої футбольної команди, що колись розбивала серця, та примовляла: «Ось так. Усе добре. Майже закінчили».
Якось Джейкоб вирішив придбати Джулії брошку. Він забрів до магазину на Коннектикут-авеню – той тип крамниць, де пропонують салатниці з утилізованої деревини та щипці для салату з роговими ручками. Він не планував нічого купувати, та й не було нагоди, для якої потрібен подарунок. Пані, з якою він мав зустрітися за ланчем, написала, що застрягла в заторі за сміттєвозом; він не догадався взяти з собою ні книжки, ні газети, а кожен вільний стілець у «Старбаксі» був зайнятим кимось, хто закінчив би своє нікчемне життя ще до того, як закінчить свій нікчемний мемуар, не залишаючи Джейкобу місця, щоб він міг втупитися у телефон.
– А ця гарна? – запитав він жінку, що стояла по той бік прилавка. – Дурне запитання.
– Мені подобається.
– А, ну звісно, подобається.
– А ось те не подобається, – вказала вона на браслет у вітрині.
– Тож це брошка, правильно?
– Так. Гілочка, відлита зі срібла. Єдина у своєму роді.
– А це опали?
– Так, вони.
Він пройшовся до наступного відділу та вдав, що розглядає інкрустовану обробну дошку, а потім повернувся до брошки.
– Вона ж гарна, правда? Не знаю, чи не має вона якийсь концертний вигляд?
– Та ні, – відповіла жінка, витягла брошку з вітрини та поклала на обшиту оксамитом тацю.
– Може бути, – сказав Джейкоб, але не взяв її в руки.
Чи була вона гарна? Це досить ризиковано. Чи носять люди брошки? Може, це виглядатиме сентиментально-символічно? Може, вона взагалі залишиться лежати в скриньці для коштовностей і буде там похована, і витягнуть її хіба що за заповітом, як фамільну реліквію для нареченої сина в день їхнього весілля, щоб вона потім могла спокійно покласти її назад у скарбничку та передати далі? Чи 750 доларів – належна ціна для такої речі? Його хвилювали не гроші, а ризик зрозуміти щось неправильно, сором спробувати та зазнати невдачі. Випростану руку легше зламати, ніж зігнуту. Після ланчу Джейкоб повернувся до крамниці.
– Вибачте, якщо здамся вам диваком, – сказав він жінці за прилавком, яка допомагала йому, – але чи не могли б ви її приміряти?
Вона зняла брошку з вітрини та пришпилила до свого светра.
– Не важка? Вона не відтягує тканину?
– Ні, вона досить легенька.
– А модна?
– Ну, можна носити з сукнею, на піджаці чи светрі.
– А ви б зраділи, якби вам її подарували?
Відстань породжує відстань.