Бувало, коли вона навмисно замовчувала якісь невинні речі, які точно б порушили його хиткий спокій, вона дивилася на свого чоловіка з любов’ю та думала: «Що з тобою трапилося?»
– Вибач, що пізно, – сказала вона, поправляючи комірець. – У Сема проблеми в єврейській школі.
– Ой-вей.
– Та отож-бо. У будь-якому разі я вже тут і тілом, і розумом.
– Може, спершу кави?
– Намагаюся кинути.
– Чому?
– Занадто залежна від неї.
– Це проблематично лише тоді, коли кави нема під рукою.
– А Джейкоб каже…
– Це проблематично лише тоді, коли Джейкоб під рукою.
Джулія захихотіла чи то на його жарт, чи через дівчачу неспроможність опиратися хлопчачому шарму.
– І все ж давай таки заробимо на свою каву, – сказала вона та забрала з його рук занадто вже штучно зістарену бронзову ручку.
– А в мене є новини, – відповів Марк.
– І в мене. Зачекаємо на Дженніфер?
– Не потрібно. Це і є мої новини.
– Ти про що?
– Ми з нею розлучаємося.
– Що?!
– Ми з травня живемо окремо.
– Ти сказав «розлучаємося».
– Ми жили окремо, тепер розлучаємося.
– Ні, – сказала вона та стиснула ручку, – ви не могли.
– Не могли чого?
– Жити окремо.
– Я б знав.
– Але ж я бачила вас разом. Ви були в Кеннеді-центрі.
– Так, на виставі.
– Ви сміялися, торкалися одне одного. Я бачила.
– Ми друзі, друзі так роблять: вони сміються.
– Але не торкаються так.
Марк простягнув руку й торкнувся до плеча Джулії. Вона інстинктивно відсахнулася, що спричинило смішок у обох.
– Ми друзі, які були в шлюбі, – сказав він.
Джулія заправила пасмо волосся за вухо та сказала:
– Які все ще в шлюбі.
– Які скоро не будуть.
– Я не думаю, що це правильно.
– Правильно?
– Те, що відбувається.
Він підняв праву руку без обручки:
– Це відбувається достатньо давно, щоб біла смужка на пальці встигла засмагнути.
Підійшла худенька жіночка.
– Я можу вам чимось сьогодні допомогти?
– Може, завтра, – відповіла Джулія.
– Я думаю, ми поки що самі впораємося, – відповів Марк із такою ж грайливою посмішкою, яку недавно дарував і Джулії.
– Добре, я буду неподалік, раптом що, – мовила жіночка.
Джулія поклала на місце ручку, доклавши трохи більше сили, ніж було необхідно, та взяла іншу: нержавійний восьмикутник, до смішного безхитрісний, відразливо чоловічний.
– Що ж… я не знаю, Марку, що тобі сказати.
– Може, «вітаю»?
– Вітаю?
– Звісно.
– Але я відчуваю, що це неправильно.
– Але ми начебто про мої почуття зараз говоримо.
– Вітаю? Серйозно?
– А що?