кімнати в надії знайти кілька хвилин спокою, подивитися на свого старшого сина, оповитого сном. З-під дверей у коридор пробивалося мінливе світло, а тоді зникло: хвилі електронного океану по той бік. Сем, що завжди пильнував свою приватність, почув важкі кроки батька.
– Тату?
– Сам і самотній.
– То… ти там стоїш? Тобі щось потрібно?
– Можна увійти?
Не чекаючи на відповідь, він прочинив двері.
– Це було риторичне запитання? – зіронізував Сем, не відводячи погляд від екрана.
– Чим займаєшся?
– Дивлюся телек.
– У тебе немає телека.
– На комп’ютері.
– Тож, може, ти дивишся комп’ютер?
– Звісно.
– Що показують?
– Усе.
– Що ти дивишся?
– Нічого.
– Є хвилька?
– Так, одна…
– Це було риторичне запитання.
– Он як.
– Як воно?
– Це бесіда?
– Просто цікавлюся.
– Усе добре.
– Це круто, коли все добре?
– Що?
– Не знаю. Здається, я десь таке чув. Тож… Семе.
– Він самий, кістлявий.
– Гарний. Слухай. Пробач, що я про це починаю. Але. Те, що трапилося вранці в єврейській школі.
– Я цього не робив.
– Точно. Це по-чесному.
– Ти мені не віриш?
– Це навіть не питання довіри.
– Це саме воно.
– Було б набагато легше тебе з цього витягти, якби в тебе було якесь інше пояснення.
– У мене його немає.
– Уся та купка слів у дійсності нічого не важить. Між нами, я б навіть не зважав, якби ти насправді їх написав.
– Я не писав.
– Але те слово на літеру «н»…
Сем раптом звернув увагу на батька:
– То що, розлучення?
– Що?
– Не зважай.
– Чому ти це сказав?
– Я не казав.
– Ти говориш про мене з мамою?
– Я не знаю. Я навіть себе не чую за сварками та биттям скла.
– Ти про те? Ні, те, що ти чув…
– Усе нормально. Мама прийшла та ми поговорили.
Джейкоб кинув оком на екран. Він подумав про Ґі де Мопассана, який щодня обідав у ресторані на Ейфелевій вежі, тому що це було єдине місце в Парижі, з якого не було видно самої вежі. «Вашингтон нешналз» грали з «Доджерс» додатковий час. Раптово він плеснув у долоні та радісно вигукнув:
– Пішли завтра на гру!
– Що?
– Буде весело! Ми можемо приїхати раніше та зробити ставки. Пожеремо різної срані.
– Пожеремо різної срані?
– Гівняної їжі.
– А якщо я просто подивлюся гру на компі?
– Але ж у мене чудова ідея!
– Правда?
– А хіба ні?
– У мене футбол, а тоді віолончель, а тоді підготовка до бар-міцви, якщо вона все ще планується, Боже збав.
– Я можу тебе з цього витягти.
– З мого життя?
– Боюся, я можу тобі його лише дати.
– І