могла бути мати або інша жінка, – без цього дитя помирало. Грудне годування тривало доти, доки жінка мала молоко; у цьому питанні воно не підпорядковувалося зовнішній фігурі вченого, фахівця, який говорив би: «Це неправильно, ви винні в тому, що годуєте дитину (як зараз) понад чотири місяці». Сьогодні лікарняний персонал забороняє жінці годувати дитину на свій розсуд, а якщо вона чинить опір, то їй «дозволяють», але на декілька місяців, до шести чи семи.
Переставимо фігурантів місцями: у нашій перспективі важить дитина, а вже потім батьки.
Дотепер досліджували насамперед ставлення дорослих до дітей; власне, це робили для того, щоб краще вивчити суспільство певної епохи. Тим часом, якщо брати до уваги саме дитину, інтереси дитини, її шанси на структурування, помічаємо, що вже в XVII ст. материнський образ розвивався, щойно в дитини з’являлася годувальниця, у якої своєю чергою були стосунки з дорослим супутником життя та власними дітьми. Сьогодні, якщо порівняти з XVII ст., радше відбувається регрес – у тому сенсі, що більше немає годувальниць. А що є натомість? Механізація. Жінку, яка годує дитину, механізують тією мірою, що вона мусить у два з половиною місяці давати малюкові м’ясну підливу; безособове і нейтралізоване харчування запроваджують в ім’я Науки. Наука ж розглядає дитину як піддослідну тваринку, а не як чуттєве створіння; вона не намагається зрозуміти, які почуття виражає дитина. Їй видається немислимим, що дитина може думати щось своє про весь цей процес.
Тепер ми можемо, завдяки сучасним дослідженням, віддавати дитині привілейоване місце, у порівнянні з попередніми століттями. Це ще, правду кажучи, відносно. Можна поставити собі питання, дивлячись на минулі століття, чи не повернеться це проти справжніх інтересів дитини, чи не програє вона. Ми постійно чуємо: «Нарешті, ми, сучасні люди, починаємо віддавати дитині належне: поважати її права, розширювати їй простір…»; але тим часом переправляємо дитину з одного місця до іншого, як пакунок, оточуємо новими заборонами, що тиснуть на неї ще більше, ніж кордони території за часів сільської Франції. Піклуючись про дитину, хіба не слід запитувати, чи не розглядаємо ми її як об’єкт для дослідів промислового розведення дітей? Із того, що наука про дитину стає дедалі багатослівнішою (уже маємо тридцять шість методів вивчення немовляти, починаючи з перших днів життя), аж ніяк не випливає, що дитину більше поважають як особистість.
Утім, навіщо все це їй? Якщо навіть прикрасити стіни в місті зображеннями малюків із виразними статевими ознаками, навряд чи це буде кроком уперед у боротьбі за дитину.
Незле було б позбутися оцього самовдоволення: «Ніколи раніше не зробили стільки всього заради дітей, як за наших днів; якщо в попередні століття дитина була жертвою обскурантизму, то тепер перед нею відкривається прекрасна перспектива». Сучасна наука радше не освітлює, а затемнює ще більше. Це вимагає від нас більше нюансувати й порівнювати оцінки, коли розглядаємо становище дитини за попередніх століть. Адже