et distincta idea» не помічається, або обидва ці вирази ототожнюються. Перший підхід ми зустрічаємо у Коха («Die Psychologie des Descartes»)41 і На-торпа («Descartes Erkenntnistheorie»)42, а другий – у Больцано («Wissenschaftslehre»)43 і Кноодта («De Cartesii sententia “cogito ergo sum”»)44. Але ж уже Антуан Арно («Des vraies et fausses idées»)45 відрізняв perceptio від idea, причому perceptio він визначав як акт уявлення, а idea – як зміст уявлення.
Завданням цієї праці є з'ясування відношення ясної та виразної перцепції до ясної і виразної ідеї і доповнення в такий спосіб попередніх досліджень.
Вимагає пояснення відсутність у праці певного аспекту. Йдеться про цілковите нехтування теологічної точки зору Декарта. Воно обґрунтовується тією обставиною, що Декарт, встановлюючи свій критерій, сам усунув, якщо можна так сказати, Бога. Його «regula generalis» є актуальною також тоді, коли Бог вводить людину в оману, або коли він взагалі не існує. Це легко помітити у способі, за допомогою якого Декарт доходить встановлення цієї «regula». Хід думок тут такий. Коли я уявляю собі, що я не маю ніякого тіла і ніяких відчуттів, і коли я припускаю, що уявлення тіл, протяжностей, руху тощо є якимось чином мною створювані, не вимагаючи при цьому існування поза мною жодних речей, які б викликали у мені ці уявлення, то тим самим я, як той, хто робить ці припущення і має ці уявлення, не буду усунутий зі світу. Але, можливо, я піддаюся якійсь ілюзії, коли заперечую існування згаданих речей, а себе самого вважаю існуючим? Можливо, я був введений в оману всемогутньою істотою? Але навіть якби я піддався таким ілюзіям, то все одно було б істиною те, що я, як той, хто піддався ілюзії, існую. Тим «я» є моє «cogitare» (в найширшому розумінні, як психічні явища загалом).
На чому ж засноване це моє, позбавлене будь-яких сумнівів, переконання? На тому, що те, що я стверджую, усвідомлюю ясно і виразно і що те, що я так ясно і виразно усвідомлюю, з необхідністю є істинним. На подібній основі ґрунтується й закид, до створення якого, здається, доклав зусиль сам Декарт, і який був підхоплений вже сучасниками філософа. Йдеться про те, що Декарт багато разів повторював, що якщо б його «régula» насправді не забезпечувала найвищого ступеня певності, то слід було б визнати, що Бог є ошуканцем. Але те, що Бог, однак, не є ошуканцем і що йому характерна цілковита чесність, Декарт стверджує знову ж таки на основі своєї «régula». Закид, нібито Декарт у своєму доведенні впав у порочне коло, останній відкидає за допомогою розрізнення безпосередньої і посередньої очевидності46. Далі Декарт використовує чесність Бога у зв’язку з очевидністю пам’яті. Ця обставина робить вникання в згадану проблематику в нашій праці зайвою.
Формулювання, за допомогою яких Декарт виражає свою «regula generalis», не узгоджуються між собою. Ось найважливіші способи вираження, якими послуговується Декарт:
a) Illud omne est verum, quod valde clare et distincte percipio47;
b) Omne id, quod valde dilucide et distincte percipio, verum est48;
c) Probatur, ea omnia, quae clare et distincte percipimus, vera esse49;
d) Scio, me in illis, quae perspicue intelligo, falli non posse50;
e) Quamdiu aliquid valde clare et distincte percipio, non possum non credere verum esse;
f) Illa omnia, quae clare et distincte percipio necessario sunt vera51;
g)