виразно, з мовного погляду є реченням, а з психологічного – судженням. Сам Декарт в одному зі своїх листів до Мерсена писав, що тим, що повинно було б бути пізнаним ясно і виразно, є, наприклад, те, що «щось не могло б не існувати» або «існування тієї чи іншої речі є можливим»57. Із цим узгоджується інший пункт вчення Декарта, згідно з яким істина і хиба можуть міститися тільки у судженні58. Отже, якщо йдеться про критерій істини, то ми повинні мати справу зі судженням. Декарт мовить також про ясне й виразне судження59. У такому разі, можливо, вираз «clara et distincta perception» є іншою, напевно не найвдалішою, формою виразу «clarum et distinctum iudicium»? Цим питанням я займуся у наступному параграфі.
Згідно з Декартом судження полягає у ствердженні або запереченні60. Від усіх інших психічних явищ воно різниться тим, що тільки судження може бути місцем для істини і хиби61. Передусім судження належить до ідей62, тобто до уявлень63. Що у судженні є ствердженим або запереченим? Декарт відповідає на це питання однозначно: «Можна було б, – пише він, – розглянути різні види уявлень, які містять сукупність багатьох атрибутів, наприклад, сутність трикутника, чотирикутника або якоїсь іншої геометричної фігури. Подібно й сутність свідомості, тіла, а насамперед – сутність Бога, найдосконалішої істоти. Тоді ми б помітили, що все те, що пізнаємо як таке, що в них міститься, можна про них сказати істинно»64. В одному з листів Декарта, в якому він пише на тему абстракції, ми читаємо: «Коли я розглядаю певну фігуру, не думаючи ані про матеріал, з якого вона складається, ані про її розміри, то я утворюю в думках абстракцію. Пізніше можу легко її розпізнати через дослідження, чи моє уявлення такої фігури часом не походить від якогось іншого уявлення, яке в мене було вже раніше, і не є пов’язаним з останнім так, що це перше уявлення можна мати без другого, але при цьому жодне з них не повинно суперечити іншому. Я ясно бачу, що уявлення фігури є пов’язаним з уявленням протяжності і субстанції у такий спосіб, що неможливо уявляти собі якусь фігуру і при цьому бути переконаним, що вона не має жодної протяжності […]. Уявлення протяжної субстанції певної конкретної форми утворює цілісність (est compléta), оскільки я можу мати уявлення цієї субстанції саме для себе, а все інше, уявлення чого можу мати, я можу у субстанції заперечити»65. Отже, «affirmare» і «negare» полягають у тому, що про якусь річ щось стверджується або заперечується; отож, у протяжній субстанції можна заперечити мислення, але не форму, а у Бозі – протяжність, але не існування.
Наторп помиляється, коли в згаданій праці твердить, що «судження означає для Декарта тільки поєднання уявлень, а не аналіз одного змісту уявлення відповідно до різних способів бачення цього змісту». Цьому погляду суперечить зацитований фрагмент 64, в якому щось стверджується про певне уявлення (без здійснення жодного поєднання уявлень), і робиться це також за допомогою аналізу одного змісту уявлення. Тим незрозумі-лішим твердження Наторпа видається тоді, коли його порівняти з наведеною ним самим на 1-й сторінці його праці цитатою, в якій