ви сподіваєтеся, що хоч би хтось прийшов. Вас пристрасно тривожить прибуток. Ваші підлеглі або зовсім про нього не думають, а коли й думають, то ретельно підраховують, у якій кількості ви його отримали за їхній рахунок, скільки крові та поту вони пролили на вашу користь.
Ви – власник зоопарку. Вони – зебри.
Їхній щоденний розклад часто протилежний від вашого, як, наприклад: вони хочуть, аби клієнт поквапився і пішов принаймні за п’ятнадцять хвилин до кінця робочого дня, незалежно від того, купив він щось, чи ні, аби лише вискочити з офісу на хвилинку раніше, адже треба зустрітися з приятелями за вечерею в «Еплбі»[6], поки курячі крильця не охололи. Ви ставитеся до клієнта, немов до китайської порцеляни, аби він почувався зручніше, аби йому чемно допомогли, ніколи не квапили, хочете, аби він купив хоча б дещицю, навіть якщо вашому підлеглому доведеться зачинити офіс на п’ятнадцять хвилин пізніше. Ви у цей час не однодумець свого підлеглого і ніколи ним не будете. Навіть із тим, кому ви сплачуєте премії або бонуси. Мене швиденько виряджали з магазину «Офісмакс»[7] за п’ятнадцять хвилин до закриття, а якоїсь неділі мене виставили з автосалону о третій пополудні. Удома на службовців чекають партнери та партнерки, чоловіки та дружини, їм цікавіше буде зосередитися на тому, чи багато випадків вони мають для вправляння у сексі, і для цих дружин і чоловіків страшенно важливо, аби їхнє золотце повернулося додому, пішло з ними до ресторану чи на стадіон, уболівати за футбольну команду, де гратиме Сонечко Джоні. А тут якісь ваші витребеньки! Адже вони гніватимуться! Звичайно, ваші інтереси їх анітрішечки не хвилюють!
І на вершині всього цього – відмінність їхніх прибутків від ваших, їхньої влади від вашої. Отже, якби ви могли чути їхні розмови у себе за спиною, обговорення з друзями та в родинах, ви б неодмінно помітили, як росте і роздувається ця образа, висловлена у різні способи, її схвалює та підтримує їхнє оточення. Про мене забули, і, очікуючи клієнтів, я навіть іноді сидів у офісах досить близько від передніх столів і мені доводилося чути уривки таких розмов службовців у робочий час. Ваші підлеглі схильні вірити, що вони виконують усю роботу, а ви забираєте всі гроші, тоді як вони з шеляга на шеляг перебиваються. Побачивши вашу нову автівку, почувши, що ви перебудовуєте свій будинок, помітивши, що вас немає на роботі, натомість ви відпочиваєте у пляжному будиночку, а вони гарують на тяжкій ниві торгівлі, підлеглі глибоко на вас ображені. Уже сам факт, що ви можете звільнити їх, а вони вас – ні, а те, що ви вирішуєте, коли їм іти у відпустку, а самі можете взяти її тоді, коли заманеться, розпікає їх іноді до краю. Вони вважають, що краще, ніж ви, розуміються на усьому, знають усе краще за вас, сама думка, що попри це мусять діяти згідно з вашими безглуздими схемами та новими ідеями. Таке приниження постійно обговорюється в медіа, підсилюється ними. Найпопулярніші видання із задоволенням розповідають про нарікання робітників на зарплати; платні, мовляв, вистачає на фастфуд, коментатори потирають руки та проливають крокодилячі сльози