та колега спікер Зіґ Зіґлар розповідав мені якось стару історію про те, як зварити живу жабу. Оскільки жаба здатна підстрибувати надзвичайно високо, якщо ви кинете її в окріп, вона вистрибне геть. Проте, коли ви вкинете її у каструлю з водою кімнатної температури, вона там залишиться. Жаби люблять бути у воді. Якщо додавати вогню поволі, вона сидітиме там, аж поки звариться, не реагуючи на те, як вода стає гарячою, зовсім забувши про Богом їй дану властивість високо підстрибувати.
Насправді це історія про те, як підлеглі на повільному вогні варять власників підприємств. Із часом поведінка службовців погіршується. Один поганий службовець поступово заражає інших. Випадкові запізнення перетворюються на часті запізнення, а потім на постійні. Випадки неохайної зовнішності спочатку трапляються рідко, потім стають випадковими, а потім перетворюються на рутину. Роботу не виконують спочатку рідко, потім випадково, а потім це явище стає загальноприйнятим. І от уже печеня з бізнесу дотушкувалася на повільному вогні.
Якщо ви раптом приймете один випадок неприйнятної поведінки, із часом ви постійно сприйматимете таку рутинну неприйнятну поведінку.
Розділ четвертий
Синдром Віллі Ломана охоплює менеджмент
Я маю чотирнадцять онуків, і якщо зараз заплачу хоч один пенні,– матиму чотирнадцять украдених онуків[9].
Віллі Ломан – головний персонаж у п’єсі Артура Міллера «Смерть комівояжера». Він гине від нездоланного бажання понад усе подобатися кожному, а продажі для нього є річчю, не вартою особливої уваги. Це відома хвороба бізнесменів, які зазнали поразки, серед професіоналів її називають «синдромом Віллі Ломана». Однак нею заразитися може не лише представник торгівлі, а й управлінець. Керівник буде серйозно покалічений, небезпечно зранений, певний, що не дає прибутку, якщо шукатиме схвалення та любові підлеглих.
Чому у назві цієї книжки головним словом є «безжальний»? Чи це не загостро? Більшість власників підприємств є якими завгодно, тільки не безжальними. Вони знову і знову дають шанс, терплять некомпетентність та відмову виконувати розпорядження, згинаються, ніби тростинки під вітром, аби тільки не звільнити найгіршого у світі службовця. Більшість керівників занадто прагнуть бути «чудовим босом», маючи на увазі боса, глибоко шанованого підлеглими, а не ефективним керівником, тим, хто встановлює та підвищує стандарти й операції, аби досягти якомога більших прибутків. Я зустрічав морських піхотинців у відставці, безжальних у інших аспектах бізнесу, які розпливалися, неначе мед у тарілці, коли доводилося керувати людьми, яким вони платили. Твердження, породжені страхом, як наприклад «якщо я вимагатиму, вона піде», або безсиллям: «мої підлеглі цього не робитимуть». Хоча у своїх консультаціях я, вважається, маю справу з маркетингом, у мене виходить із цим упоратися, допомігши тюхтіям відростити пару яєць. Отже, гадаю, безжальність – саме той напрямок, яким потрібно рухатися.
Одна з моїх улюблених історій про власників підприємств розповідає про компанію