розкатували на столі присипаному борошном, вирізали з нього зірочки і сердечка, укладали на деко, весь цей час говорили про всяку всячину. Мама розпитувала мене про те, що я відчуваю по відношенню до вчителів, чи подобається мені якийсь хлопчик, що ми подаруємо на день народження подружки, питала, чи йде їй нова сукня з вирізом ззаду. А коли печиво було в духовці, ми в очікуванні його готовності обговорювали плани на майбутнє, мама обов’язково питала мене, куди б я хотіла поїхати на канікули і щоб я хотіла з’їсти завтра на сніданок. Печиво заполоняло своїм ароматом все більше території нашої квартири, ми з нетерпінням чекали його готовності. А потім ми звали тата. Або він сам приходив, адже перед ароматом домашньої любові його дівчат важко було встояти. Мама вручала татові печиво у формі сердечка і говорила, що це її сердечко, а я давала таткові своє. Він обіймав маму і цілував її в щічку, обіймав мене і цілував мене в щічку. Він говорив про те, що наше печиво найсмачніше на світі, і він ніколи не їв такого смачного печива ні в одному, навіть найдорожчому, ресторані планети. І я так раділа тому, що йому сподобалося, що думала про кар’єру кухаря. У мене навіть був блокнот, в який я виписувала рецепти печива та іншої випічки.
Але з Ліндою було все інакше. Вона доручила мені чистити картоплю, а сама дивилась телевізор. Вона коментувала новини і говорила, що наша країна котиться до дна. Утім, на її думку, увесь світ котиться на дно, і скоро ми всі помремо. Після картоплі я отримала інше завдання – чистити гриби. Отак я сиділа над сміттєвим відром, нахилившись, чула нарікання Лінди. Мені було нудно, я взяла навушники і стала слухати музику. Так і минуло наше спільне приготування їжі. Поїдали ми наш кулінарний шедевр у повному мовчанні. Вона про щось згадувала, я про щось мріяла, вона тікала від реальності в минуле, а я тікала в майбутнє.
Моє життя стало полягати в очікуванні Ніколаса з відрядження, адже йому я могла розповісти про свої потреби, і кожен раз він допомагав мені, привозив мені крем або парфуми, нормальні людські дівочі труси, які не були схожі на панталони старої бабці або на дитсадкові труси з качечкою, якими мене щедро отоварювала моя прийомна матуся. Ще я отримувала красиві заколки на волосся і сережки. Та й взагалі, Ніколас був моїм дилером краси зі світу далеких країн і аеропортів. Він був моєю надією на прекрасне, на щось мого розміру, на щось, що смачно пахне і що робить мене жіночною. Ще ми кожного разу грали з ним в шахи. Він кожного разу піддавався мені, і я вигравала.
– Тільки в цей раз не піддавайся! – сказала я одного разу і помахала страхітливо пальцем!
– Обіцяю! – посміхнувся він і підморгнув.
– Серйозно! Я в цьому місяці переграла найрозумнішого ботана в нашій групі! Тому тепер я зможу здолати тебе!
– Вірю!
І так я знову виграла.
– Ти ж не піддавався? – вирішила на всякий випадок перевірити я.
– Ні, звичайно!
– Чесно?
– Чесно!
Я заплескала в долоні і поцілувала дядька в щоку. А потім попрямувала на