і не «хуторянка».
Для української інтелігенції я була тільки «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка95.
І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…
Еспанія була і буде завжди моєю батьківщиною!
Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії – країни Психе-Аркадійкі, в якій залишилось, може, більше відгуків Геляди, як у сучасній Греції, на яку різні негеленські впливи поклали свою патину96. Може, я помиляюсь? Що ж – errari humаnum est97!
«…Que dolor, que tremento dolor este de marcharnos del mondo sin haver escrito la pagina, precisemento, que habiesma querido escriver…»98
I
Опікун
Дону Еугеніові де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа лишилось пробути в Кордові тільки п’ять день. Здавалось, що про це нагадували молодому старшині королівської гарди п’ять пальців «Фатьминої руки» – символ п’ятьох мусульманських чеснот99, що ним так гойно100 прикрашені кордовські будови.
Якщо не вхопиш щастя рішучим рухом – раз у раз повторював собі Еугеніо, – життя твоє лишиться навік благально простягненою рукою.
П’ять день!
А по них – знов Мадрід, почесні варти в королівському палаці, військові паради, забави… товариське життя, блискуче і порожнє, як ті мильні баньки101, що ними бавляться діти…
З інтенсивно синього неба спека ллється потоком розпаленого металу, наповнюючи собою по береги вуличку, подібну до пересохлого уеду102 пустині.
Дон Еугеніо заблукав у старій Кордові, заплутався у своїх думках, пекучих, як цей день.
Нога підкнулась на нерівному бруку об камінь, що лежав тут, мабуть, ще за часів каліфів. В заглубленню стіни блимнуло – майже безбарвне у сліпучому сонці – світелко лампади перед статуєю Пресвятої Діви.
Молодий старшина відсалютував святому зображенню, як велить звичай, по-військовому, немов прапору. Перебіг поглядом заплетений гірляндою, кучерявий арабський напис на червоно-цеглястому фаянсі маврського орнаменту. Добре знав арабську мову, бо любив читати арабських авторів, на сторінках яких історичні події переплетені барвистими легендами, як металево-темне листя лаврів ніжними пахучими квітами.
– Наша доля, – проголошував маврський посвятний вірш, – завішена у нас на шиї.
– Як амулет? Чи як ярмо? – всміхнувся дон Еугеніо. І ще раз повторював собі, як повторював це протягом всього цього місяця своєї відпустки, що провів її в Кордові.
– Мушу від’їхати! Мушу! Щоб більш ніколи не зустрінутись на свойому життєвому шляху з доньєю Ангустіас де Рохас і Карраско. – Ішов, як прочанин до Мекки103, не приймаючи жадних вражінь, не відчуваючи ані нестерпної спеки.
Спинився лише перед брамою – підковою, затягненою тонкою філіграною кованих залізних ґрат.
Таємною