усе ж таки фараонове життя було таке тяжке, що навряд чи його можна було довго витримати…
Мав фараон багато пишних титулів та назв. Звали його й «добрим богом», «Гором у свойому палаці», величали його й «паном обох країн» (тобто, верхнього й долішнього Єгипту), й, певне, найменче звали його так, як звемо ми – фараон, чи фарао. Бо, між иншим, остання назва перенята у греків, а вони взяли її в асирійців та прадідів сьогочасних жидів (гебраїв). У вимові ж семітів це єгипетське слово «пера-о», чи «пер-о» визначало – «високий дім», тобто, дім, де проживав володар. Отож, говорячи про фараона, вживали метафорично назви його осідку, як у Туреччині, наприклад, кажуть «висока порта», а Північних Американських Державах – «білий дім» і т. д. Але ж, не зважаючи на ті пишні назви, в дійсности тільки назверх видавалось, ніби «добрий бог» необмежений пан своєї країни. Тільки для широких мас був він – син Ра, нащадок сояшних, тобто, божеських династій. Тільки простий люд вірив, що спочатку самі боги посходили на землю, щоб принести Єгиптові науки, мистецтва, культуру та справедливо кермувати ним. І для них цілий Єгипет дійсно видавався власністю «доброго бога», який – «нехай живе вічно»! – який, походячи у прямій лінії від богів, роздає своїм підданцям життя, «здоровля та силу» і все, що вони мають. Бо ж усе те – «тільки його ласка», а тому він має право кожної хвилі все те в них одібрати. Та ще б пак, коли ж все добре, що тільки є в Єгипті, дали цій країні боги, з огляду на прохання та молитви «улюбленого їхнього сина», яким був ув очах народа фараон… Тим то фараон насамперед був жерцем і, можливо, найпильнішим у молитвах та святощах, як усі инші найсвятіші жерці. Він мусів без перестанку молитися, складати жертви, піклуватися про забезпечення найліпшого відношення до своєї особи з боку богів.
Цим і починався його день. Ще задовго до світанку фараон мусів бути на ногах, бо ж треба було особисто в палацовій каплиці побувати «будити зі сну своє божество». Потому – треба було його «умивати, одягати», а вже тоді складати йому вранішню жертву, бо ж існування богів підтримувано жертвами, як людське життя їжею та питвом. Коли він закінчував свої обов’язки, так грубо кажучи, покоївки богів, то переходив до адміністративної, судової й тому подібної кермівничої діяльности. Насамперед приймав своїх високих урядовців. А була їх незчисленна армія. Починаючи від вищих радників, тих, що переймав новий фараон від свого попередника, й кінчаючи силою нових, тих, що гуртом служили, або – певніш кажучи – міцно тримали в руках не тільки його самого, а його батька, братів, чи дідів. Потім починалося приймання старих військових отаманів. Це були люде – дуже небезпечні для фараона. Треба було рахуватися з їхнім честолюбством, взаїмними відносинами і т. д., бо ж їм цілком підлягало військо, що, власне, знало лише цих своїх керманичів, але не фараона. Потім ішли представники суду, деякі вищі та нижчі скриби, поліція, що – до речі – була в Єгипті дуже зорґанізована.
Кожну справу, чи велику, чи малу, фараон мусів сам розглянути й розв’язати. Навіть коли, наприклад,