щось на обличчі Саттертвейта, він сказав:
– А все ж ви швидко все вловлюєте. Все саме так, як ви подумали…
Бельгієць помовчав хвилину-дві, а тоді додав:
– Розумієте, я ріс у бідній родині. Дітей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пішов працювати до поліції. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’єру. Почав здобувати собі ім’я. Здобув його. Почав здобувати міжнародну репутацію. Нарешті я змушений був звільнитися. Почалася війна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим біженцем до Англії. Одна добра леді прихистила мене. Вона померла – і не своєю смертю, ні. Її вбили. Eh bien[9], я увімкнув свій мозок. Змусив сірі клітинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумів, що мою роботу не скінчено. Ні, насправді, мої можливості були тоді в розквіті. Так почалася моя друга кар’єра – кар’єра приватного детектива в Англії. Я розкрив багато цікавих і складних справ. О, мсьє, як я жив! Психологія людської натури просто неймовірна! Я розбагатів. Я казав собі: одного дня у мене буде стільки грошей, скільки треба. І я здійсню всі свої мрії.
Він поклав руку на коліно Саттертвейту.
– Друже мій, остерігайтеся того дня, коли ваші мрії здійсняться. Оця дитина поряд із нами – вона теж мріяла поїхати за кордон, мріяла про розваги, про те, як усе зміниться. Розумієте?
– Мабуть, – сказав містер Саттертвейт. – Відпочинок вас, певне, не тішить?
Пуаро кивнув.
– Атож.
У певні моменти Саттертвейт був схожий на Пака[10]. Зараз був один з них. На його маленькому зморшкуватому обличчі готова була з’явитися бешкетна усмішка. Він вагався. Казати? Чи ні?
Він повільно розгорнув газету, яку досі тримав у руках.
– А ви бачили це, мсьє Пуаро?
Вказівним пальцем він показав на статтю, яку мав на увазі. Маленький бельгієць узяв газету. Містер Саттертвейт спостерігав за тим, як той читав. Вираз обличчя не змінився, але англійцеві здалося, що тіло Пуаро напружилося, як тіло тер’єра, коли пес уловив запах щурячої нори.
Еркюль Пуаро перечитав статтю, потім склав газету й повернув її містеру Саттертвейту.
– Цікаво, – видобув він.
– Так. Здається, що сер Чарльз Картрайт мав рацію, а ми помилялися, еге ж?
– Так, – сказав Пуаро. – Здається, ми помилялися. Зізнаюся, друже, я не міг повірити, що такого милого й дружнього старого могли вбити… Що ж, виходить, я недогледів… Хоча, знаєте, можливо, це і збіг. Збіги трапляються – і навіть найдивовижніші. Кому-кому, а Еркюлю Пуаро відомо про такі збіги, що вам і не снилося…
Він на мить замовк, а потім повів далі:
– Можливо, інтуїція Чарльза Картрайта все правильно йому підказувала. Він актор – чутливий, вразливий, – він частіше щось відчуває, аніж доходить до цього в логічний спосіб. Такий підхід у житті часто призводить до катастрофи, проте інколи виправдовує себе. Цікаво, а де зараз сер Чарльз?
Містер Саттертвейт усміхнувся.
– А я знаю де. Він пішов по квитки у спальний вагон «Блакитного потяга». Ми з ним сьогодні повертаємося в Англію.
– Ага! – багатозначно вигукнув Пуаро. У його очах, яскравих, допитливих, хитруватих, було запитання. –