розкуйовджене волосся, сумовитий погляд, велике черево. Шеф наш був вельми чутливим чоловіком: часом здавалося, що він цілковито в полоні сумних дум. Він був обдарованим, знався на оригінальних поєднаннях смаків, але, занурившись у своє творіння, нерідко втрачав лік часу. За таких оказій виходила з ладу вся система обслуговування… А через те, що Родріґе був таким вразливим, я не могла йому дорікати – на будь-яке зауваження він страшно ображався. Навіть коли я підключала всю тактовність і надзвичайно завуальовано натякала, що трішечки занепокоєна обслуговуванням, він хмурнів так, ніби я сповістила, що його стратять на гільйотині. Тоді Родріґе замикався в собі, як примхливий митець, якого всі покинули і ніхто не розуміє, і, набравши нещасного вигляду, гірко нарікав, що я вважаю його нездарою. У такому разі він працював ще менш ефективно, позаяк куховарство відходило на другий план, порівняно з пережитою драмою в наших стосунках.
Ще одна проблема, з якою я не могла дати ради, стосувалася його щоденних перлів у меню. Звісно, це були поетичні назви, але не описові й не рекламні: «Дощова неділя» могла передувати «Печальному понеділку». Не кращими були й назви страв: до ґратену «Журба» пропонувався часниковий соус «Меланхолія».
Найтяжче доводилося на весіллях, позаяк нашому кухареві щастя молодят неодмінно навіювало болісні спогади про дружину, яка його покинула. Якось я, зібравши волю в кулак, попрохала його змінити назву першої страви, яку він охрестив «Солодкою ілюзією».
– Чи не міг би ти придумати щось веселіше? – мовила я.
– А що тут сумного?
– Ну, це сумно, коли на десерт подають мармуровий кекс у шоколаді «Чорне дзеркало»… Постав себе на їхнє місце, це ж весілля, вони хочуть бути щасливими, тішитися.
– А що ти пропонуєш? Телятину «Маренґо-іґо-ґо»?
Він стенув плечима і висловив ще якісь міркування про те, що щастя в глибокій меланхолії, радше ніж у поверхових веселощах.
Після цього Родріґе відгородився від мене непорушною мовчанкою, і я була змушена піти. Більше я не наважувалася повертатися до цієї теми.
Цього разу він був у доброму гуморі, і я його підбадьорила.
– М-м-м-м-м, сьогоднішні страви гарно пахнуть, та й виглядають смачно, – радісно сказала я, щоб у нього була мотивація.
Родріґе насупив густі чорні брови і кинув на мене погляд людини, ображеної до глибини душі.
– А що, вчорашні були погані?
– Та ні, що ти! Усе було досконало!
Я поквапилася втекти в залу. Навіть компліменти незмінно оберталися проти мене. Нема на те ради, я щодня бовкаю зайве. Утім я захоплювалася щирістю Родріґе: він ніколи не приховував своїх почуттів, тоді як я вважала себе зобов’язаною підлаштовуватися під кожного.
– Доброго ранку, Корантене.
– Доброго ранку, пані Ширдон.
Корантен працював офіціантом на повну ставку. Середній зріст, маленькі карі очі, русяве волосся – доволі довге, але бакенбарди завжди охайно підстрижені. Він був єдиним членом команди, що звертався