звільнив?
Єгор посміхнувся.
− Ще ні. Віддав Сашину посаду. Буду тепер по інституту ходити, мов примара. Тільки ж не буду, Олю, − перестав посміхатися чоловік. − Рубати, так увесь хвіст.
− Почекай, не кип'ятися, − жінка задумливо торкнулася пальцями своїх губ. − У тебе відпустка є?
Єгор глянув на неї.
− Три. Три, Олю, − посміхнувся він. − Скоро в мене буде тривала відпустка.
− Перестань себе жаліти, − холодно поглянула на нього Ольга. − Ніхто не помер, як ти сам любиш говорити. Знаєш що, давай зробимо так. Їдь зараз додому і ні про що не думай. Тобі треба відпочити. До Старого не ходи, заяву я сама напишу.
− Яку заяву?
− На відпустку. І взагалі їдь з міста.
Єгор подивився на Ольгу.
Якось так склалося, що він не сприймав її як жінку. Вона була колегою, однодумцем, другом. Здавалося, вона була завжди присутня у його житті. Згадав, як вона приходила до нього додому після смерті Рити. Це вона допомогла йому тоді все те пережити, витримати.
Тепер він дивився на неї іншими очима.
Зараз він, чи не вперше, розгледів у ній жінку.
− Ти сердишся? − винувато запитала Ольга.
Єгор похитав головою. Встав з-за столу, підійшов до жінки, обійняв її незграбно. Ольга завмерла на секунду і нерішуче обхопила Єгора за талію.
14
Вона виїхала на порожню ділянку дороги і натисла на газ.
На душі знов лежав камінь. Якщо він поїде, як вона зможе взагалі жити? Але ж це не надовго, заспокоювала себе Ольга, йому і так важко, а ти лише про себе думаєш. Як він її сьогодні обійняв… Здавалося, на плечах досі залишився його запах.
Ольга схилила голову до правого плеча, не відриваючи погляду від дороги, і потягнула носом.
«Що це я, − подумала і вирівнялася на сидінні, − дурість та й годі». Але запах, його запах, дійсно відчула.
От якби поїхати з ним. Нездійсненні бажання. Навіщо вона йому? Напевно, він її як жінку зовсім не сприймає. Друг, товариш, соратниця. Ольга мигцем глянула на себе у дзеркало заднього виду. Губи стиснулися. Соратниця. Ні. Вона ніколи не зможе зробити перший крок. Та й навіщо? Щоб він був з нею через жалість? Вона не може нав'язуватися. Та й не могла ніколи.
З правого боку пішла суцільна смуга промзони. Вдалині з'явилася червона цятка, яка швидко наближалася. Цятка перетворилася на жінку в червоній сукні. Жінка підняла руку.
Ольга насупилась.
Вона ніколи не підбирала голосуючих. Однак зараз із її виробленими за роки принципами трапилася метаморфоза − усупереч своєму бажанню вона зненацька натиснула на гальма.
Машина з гидким скреготом зупинилася у двох десятках метрів від жінки. Мотор заглух. Ольга поглянула у дзеркало − жінка дивилася в її бік і не ворушилася.
Сердячись на саму себе, Ольга завела машину, включила задню передачу і повільно здала назад.
− Вам куди? − запитала вона незнайомку, відчиняючи пасажирські дверцята.
Жінка в червоному мовчки невизначено махнула вперед. Ольга зітхнула.
− Сідайте, − кивнула вона на місце поряд із собою.
Жінка слухняно сіла, зачинила