Що це ти пропав, не дзвониш. З тобою все нормально?
− Так, усе добре, − напружено вдивляючись у спину Ганни, відповів Михайло.
− Тобі незручно розмовляти? − здогадалася дружина.
− Угу, − невизначено погодився Михайло.
− Ну, гаразд. Коли хоч будеш?
− Уже завтра.
Ганна, відійшовши далеко вперед, зупинилася й озирнулась.
− Добре, в мене тут люди. Я тобі вже з поїзда подзвоню, − нетерпляче сказав Михайло і відключив телефон.
Швидким кроком підійшов до Ані.
− Дружина? − сумно запитала вона, натякаючи на телефонний дзвінок. − Хвилюється?
− Я не одружений, − чесно дивлячись в очі дівчини, відповів Михайло. − Це мама телефонувала.
− Мама? − зраділо запитала Аня. Було видно, що настрій у неї покращився. − Переживає?
− Вона хвора. Вона зі мною живе і їй не можна надовго залишатися самій.
Якого біса він усе це вигадує? Але одна брехня, з бажання виглядати гарно, тягнула за собою наступну.
− Нам треба в лікарню.
Він не хотів більше залишатися з нею наодинці. Щось його дратувало, тільки він сам не міг зрозуміти що. Може, ці сумні й віддані очі?
− Добре, − сказала дівчина, і від цієї її беззаперечної покірності стало ще гидкіше.
Заввідділу знову приймав великого столичного гостя. Вони випили в кабінеті по чашці дешевої кави, перекинулися формальними ввічливими фразами і, потиснувши руки, розпрощалися.
Ганна чекала в коридорі.
− Мені потрібно забрати контейнери, − натякнув Михайло на те, що залишилося мало часу.
Вона кивнула.
− Коли в тебе потяг? − запитала несподівано.
«Тільки цього ще бракувало. Вона що хоче його ще й проводжати, − роздратовано подумав Михайло. − Звідки він знає коли? Чим швидше, тим краще».
− О другій дня, − сказав перше, що спало на думку.
Захоче, нехай перевіряє.
− Напевно, я не зможу тебе провести, − сказала дівчина, не дивлячись на нього.
Він подивився на Ганну.
«Ти то можеш, − подумав напружено, − тільки сама ж відчуваєш, що я не хочу. Не хочу я», − майже вигукнув подумки.
− Я тобі зателефоную, − сказав спокійно.
Дівчина кивнула і увійшла у двері лабораторії. Тепер втекти хотілося від неї.
Вони стояли одне навпроти одного на подвір'ї лікарні і не могли сказати ні слова. Може, ця ніч і була для неї чимось особливим, напевно, так воно і було, судячи з її нещасного зараз вигляду, але тільки не для Михайла. Так, вони переспали, але в нього були дружина і син, немов стіна, що відгороджувала його від решти світу. І це було святим і непорушним. Навіть не тому, що він любив Олену.
Це була навіть не любов…
Він не хотів про це думати. Все закінчилося. Тут закінчилося.
− Я подзвоню, − Михайло поцілував дівчину в губи.
Вона охоче їх розкрила, торкнулася його язиком, але Михайло відсахнувся, не захотів продовжувати для неї тортури.
У двір лікарні в'їхало таксі. «Як вчасно», − посміхнувся про себе Михайло. Він