місто зустріло спекою. Закинувши сумку на плече, Михайло спіймав таксі.
У потязі він виспався, тепер же хотілося чогось незрозумілого. У тілі відчувалося бажання. Щось йому снилося, згадав сидячи в машині. Якась жінка… Рита? Ніяк не міг пригадати.
Поселившись у готелі, Михайло привів себе в порядок і поїхав до лікарні.
Будівля пологового будинку була старою. Червона цегла втратила вже свій природний колір і колишню щільність − місцями було видно часті сколи на стіні. Михайло, який звик до естетики та дизайну свого рідного інституту, тільки похитав головою.
Зустріли красиво. Заввідділу розсипався в панегіриках, а тітки в білих халатах мало не танцювали навколо. В інший час це потішило б самолюбство Мишка, однак зараз йому хотілося швидше завершити справи.
− Де дитина? − перебив він низенького чоловіка років п'ятдесяти п'яти, що розпинався про свій пологовий будинок.
Завідувач закрив рота й сполохано подивився на Мишка.
− Я повинен її оглянути і взяти проби, − пояснив той, уже шкодуючи, що так грубо перервав співрозмовника.
− У морзі, − видихнув чоловік. Потім, потягнувшись до Михайла, торкнувся його ліктя й інтимно промовив стиха, − ви ж розумієте, сучасні методи не завжди…
− Я все розумію, − голосно сказав Мишко. − Мені потрібно лише з'ясувати причину смерті дитини.
− Добре, добре, − поквапно згодився завідувач.
Він озирнувся навколо.
− Ганночко, − гукнув він молоду жінку з короткою зачіскою, яка і так стояла майже поруч. − Ось, це Ганна Сергіївна Фролова, наш неонатолог. Вона вас проведе і взагалі буде тут вашим гідом.
Мишко подивився на жінку. Зовсім не втішало, щоб його тут контролювали і стежили за ним, але, побачивши напружену посмішку молоденької лікарки, сам посміхнувся вже цілком щиро.
У неї були пухкі губи. На вигляд дівчині було років двадцять сім. Висока, струнка. Але губи… Він пам'ятав ці губи, ще тоді, коли вона жила зі своїм чоловіком у сусідній з Єгором квартирі. «Так ось де вона тепер, − подумав Мишко. − Цікавий збіг».
− Ходімо? − він показав рукою на коридор, і дівчина, поглянувши на нього, сміливо кивнула.
Ганна йшла трохи попереду, даючи можливість роздивитися її. У правій руці вона стискала прозорий файл з паперами.
Ніжки були стрункі. Високий зріст не псував виразного дівочого стану, навпаки, розкривав повністю його красу. Захотілося доторкнутись до неї. Михайло гмикнув. Дівчина здивовано озирнулася. Побачила його усміхнене обличчя.
− Ви теж усе розумієте? − усміхнулася сама.
− Звичайно, − кивнув Михайло і наздогнав лікарку. − Мене не можна залишати без уваги.
Вона зміряла його поглядом і засміялася.
− Це точно.
І вже серйозно додала:
− Мені самій це не до вподоби, та й вам, я думаю, теж.
− Ну чому ж, мені це вже починає подобатися.
Молода жінка сповільнила крок, уважно дивлячись на Михайла, і несподівано засміялася.
− Ви знаєте, мені також.
Будівля моргу була розташована у дворі лікарні. Чоловік і жінка наблизилися до входу, і Михайло першим