випереджали свій час. Запорожці були чимось подібні до сучасних елітних спецпідрозділів.
Кампанія 1770 року була доволі успішною для російської армії. Участь війська запорозького забезпечила тактичні переваги російської армії над турецько-татарською. Запорожці неабияк посприяли блискучим перемогами Росії, які відкривали їй шлях до завоювання Північного Причорномор’я. 5 січня 1771 року головнокомандувач Другої армії князь Василь Долгорукий за указом Катерини Другої надіслав у Кіш грамоту про нагородження кошового отамана Петра Калнишевського оздобленою діамантами золотою медаллю з портретом монаршої особи. Цю медаль слід було носити на шиї на георгіївській стрічці. Ще шістнадцять запорозьких старшин отримали золоті медалі вартістю тридцять червінців без діамантів, також на георгіївській стрічці. Медалі було урочисто вручено в Січовій Покровській церкві.
Переможна для Росії війна з Туреччиною завершилась підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 року. Виснаженому війною запорозькому війську, яке стільки зробило для цієї перемоги, тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий Петро Калнишевський під гарматні постріли урочисто в’їхав до Січі. Однак на козаків чекала найстрашніша небезпека – у Петербурзі визрівав план ліквідації Січі та запорозького козацтва. Тим часом між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорозьких землях, не вщухали гострі сварки з перетіканням у бійки.
«На початку червня 1775 року навіть добрий знавець придворних інтриг Петро Калнишевський не міг передбачити згубного повороту подій. Тривало приязне листування між кошовим отаманом і царським фаворитом Потьомкіним. В лютому того ж року цей почесний козак Кущівського куреня надіслав Війську Запорозькому литаври на знак одвічної приязні» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).
У квітні 1775 року граф Рум’янцев надіслав до Петербурга чергову реляцію про намір Калнишевського разом із запорожцями перейти у турецьке підданство. Питання про ліквідацію Запорозької Січі було поставлено руба. Калнишевського запросили до Петербурга нібито для обговорення земельних відносин запорожців із мешканцями Гетьманщини і Слобожанщини. Царедворці крутнули рулетку. Приїде – значить не винний, не приїде – зрадник. З невідомої причини кошовий до Петербурга не приїхав. 7 травня 1775 року на засіданні Ради при височайшому дворі було ухвалено остаточне рішення про ліквідацію Запорозької Січі.
Виконати вирок доручили сербу, генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня корпус регулярної російської армії вирушив із фортеці Святої Єлизавети до Запорозьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова та кіннотою під командою барона Розена підійшов до Січі і зайняв передмістя.
Запорожці не очікували нападу. Барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Кошовий, старшина та три тисячі запорожців встигли зачинитись