ознак української державності. Калнишевський та найближча до нього старшина за вірність російській короні поплатились свободою.
Року 1429-го до Великого Соловецького острова причалив човен з ченцями-пустельниками Саватієм та Германом. Через десять літ їх наступник, преподобний Зосима, заснував монастирську обитель, яка мала стати місцем приборкання грішної плоті в ім’я духовної досконалості. Обитель ця поступово приростала культовими та господарчими спорудами. Було зведено грандіозні будівлі Соловецького кремля та Спасо-Преображенського собору, прокладено биті каменем дороги, численні прісноводні озера сполучались мережею каналів. Складена з велетенських валунів кількакілометрова гребля поєднала Великий Соловецький острів з островом Муксалмою. З часом Соловки стали адміністративною, військовою та господарською столицею всього Поморського краю. Разом з тим монастирський комплекс розкривав багатющі можливості для утримання «государевих в’язнів» і нагляду за ними. Після ліквідації Запорозької Січі в’язнем номер один на Соловках став останній кошовий Війська Низового Петро Калнишевський.
В’язнів на Соловках утримували в різних закутках фортечного муру та веж. Жахлива Головенківська тюрма, каземати Архангельської, Білої та Прядильної башт були німими свідками божевілля багатьох заживо похованих жертв царського милосердя. Довічно ув’язнити у просяклих кров’ю Соловках Петра Калнишевського запропонував Катерині Другій Потьомкін. Над вироком кошовому вони довго не думали. «За віроломне буйство та розорення російських підданих», – цитували їхній вердикт соловецькі «Монастирські відомості» за 1799 рік.
Із початком XVIII століття, завдяки реформам Петра Першого, за Соловецьким монастирем остаточно закріпилась слава найсуворішої тюрми Російської імперії. Підпорядковуючись лише Святійшому Синоду, цей ставропігіальний чоловічий монастир користувався широкою автономією і мав гарантії невтручання з боку держави. Архімандрит монастиря був повним господарем архіпелагу. Чернеча братія проводила час не лише в постах та молитвах, вона була невід’ємною частиною системи тюремного нагляду.
«Найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового Петра Калнишевського. Ніхто в Україні не знав, де він провів останні роки і де його могила. Тільки в народних думах співалося, що тримають його десь на Дону» (Владислав Грабовський. «Петро Калнишевський»).
Після арешту Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії. Імператриця затвердила вирок, і 25 червня 1776 року кошового у супроводі семи вартових спровадили до Архангельська. Небезпечна подорож Білим морем затягнулась на кілька десятків днів. Судно двічі сідало на мілину, було пошкоджене та нашвидкуруч відремонтоване. Тільки 30 липня архімандрит Соловецького монастиря Дисофей зафіксував у документах прибуття «государевого злочинця».
Зазвичай в’язнів на Соловках