.

зваживши все, заговорив:

      – Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. – Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

      – Двоє проти двох, – засяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

      Ґрем з Яном розсміялись.

      Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

      – От уперта коза!

      Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

      – Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? – накинулась на Левка. – Що ви задумали?

      – Це помилка… – опустивши підборіддя, проказав українець.

      – То ви берете мене? – Вона штовхнула Левка кулачком.

      – Так, ми згодні, – підсумував Семен. – Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою)… Спальник у нас для тебе є.

      – Ура-а-а! – застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. – Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

      Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

      – Що думаєш? – буркнув Левко.

      – Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин. – Нормально так зекономили…

      Без дурні: Лео думав так само.

      XIX

      8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC+1)

      «Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм

      Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

      – Дивно… – сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.

      – Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

      Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

      – Що у них із Ґремом?

      – Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

      – Що між Ґремом і Сатомі?

      – Ну-у, не знаю. – Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

      «Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло