цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ванній, двері до якої були за спиною хлопця.)
– Вибачте, – зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квартири.
На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити побачене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщався на Левка.
– Сьомо, що ти тут робиш?
– Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…
– Ти знав? – Українець обхопив голову руками. – Як давно?
– Та недавно. Практично вчора дізнався. – Вдивляючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема і Яна? – Я хотів тобі сказати, але не знав як…
Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.
– Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу. – Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу. – Ти як, брате?
– Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подумати не міг. – Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. – Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна – уявляєш? – на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… – Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. – Боже, який кошмар, Сьомо.
– Поїхали додому, Лео. – І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.
XXIII
8 квітня 2012 року, 22:45 (UTC+1)
Tunnelbana, стокгольмське метро
Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.
Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.
Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:
– Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?
Сьома подавив смішок.
– Ти гомофоб?
– Та нє. – Левко кумедно насупився. – Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?
– А що не так? – підняв брову росіянин.
Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.
– Як ти не розумієш, вони ж… вони… – Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.
– А може, вони й не педерасти… – обережно зронив Семен.
Його товариш миттю наїжачився.
– Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?
– Ти справді це бачив?
– Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий,