Правда, на другому курсі я кинув університет.
– І? – очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
– І грошей мені більше не дають, – зітхнув.
– За що ж ти живеш? – здивувалася Меґан.
– Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
– Добре бути американцем.
– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
– Я все чую! – Вона вліпила хлопцю потиличника.
Айк втиснув шию і засміявся.
– Божественні! – прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). – Але японки кращі. – Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
– Де Нейт? – нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди по пійло.
– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.
– І ти не знаєш Нейта, – прищурившись, доказала чорноока американка. – Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери,[74] ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкреслювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все решта не має значення.
Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.
– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.
– Що? – не розчув Айк.
– Вони з вами?
Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею:
– Кануки.[75]
– А-а. – Ґрем багатозначно посміхнувся.
– Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу-Пікчу.[76]
Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кануків