не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. – Передчуття переросло в упевненість.
Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.
– Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?
– Може, його немає вдома.
– Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.
– Ґрем може бути в барі чи…
– Я почекаю його. – Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». – Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я не збираюся.
«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».
– Я… – Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. – Добре. Тобі видніше.
– Тоді бувай. – Українець змахнув рукою.
– Удачі, старий. – З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.
Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.
Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу… абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі і подзвонив йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.
Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.
«Стопудово, гицає з америкосом», – заскрипів зубами росіянин, розуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиста» до станції «Берґшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюра завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любощів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав своєму другові і не хотів, щоб ця брехня виявилась марною.
Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгукнувся миттєво.
– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.
– Ти знаєш, де Сатомі? – без розшаркувань почав Семен.
– Ні. – Янів голос зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я…
– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз американець?
Пауза.
– Ну-у, не знаю… – Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.
Семен миттєво розкусив Фідлера.
– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.
– Чувак,