що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.
XXXI
27 липня 2012 року, 22:04 (UTC-5)
Хостел «Samay Wasi Youth»
Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.
На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого не було. Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Антикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з VHS-відеокасетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів – оце й усе, що освітлювало головну залу.
Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.
– Лео? – вигукнув один з них.
Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канадців (Калеб серед них). Нейта – головного винуватця – не було.
– Так, це я.
Хтось клацнув перемикачем – увімкнулось горішнє світло. Хлопець затулив обличчя рукою.
В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як молодий кабачок, відтінку.
– Як Едді? – виступила наперед Меґан.
Лео не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.
– Він помер? – Дівчина затулила долонями рота. – Боже… Едді помер?
– Що з хлопцем? – прогудів Калеб. – Не мовчи, кажи як є.
– Де інші? – докинув хтось із-за спини здоров’яка.
– Він… – Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. – Ми завезли Едді у клініку.
– То він помер? – хлипала Меґан.
– Я не знаю, – знизав плечима хлопець.
– Але ти…
– Ми завезли його в лікарню, – повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».
– Але чому ти…
– Просто повернувся.
Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло. Їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів вона штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна було покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.
– Ти геть блідий, – без особливого співчуття в голосі промовила Сатомі.
Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.
– Принести чаю?
Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на рецепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повернулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу частину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.
Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями