Підходить, відкручує кран і споліскує. Відчиняє дверцята шафки зверху, аби поставити його туди. На неї очікує несподіванка – замість посуду шафка наповнена безліччю кольорових упаковок і баночок з італійськими написами. Даринині очі загораються дитячою допитливістю пізнання невідомого. Горнятко ставить поруч із мийкою, миттєво забуваючи про нього. Бере в руки кілограмову картонно-металеву закриту упаковку кремово-коричневого кольору. Роздивляється. На ній зображено ложку. Знизує плечима – спробуй здогадайся, що воно таке, коли вперше бачиш та ще й напису на коробці прочитати не вмієш. Може, крупа яка? Ставить на місце. Поруч увагу привертає уполовину менше картонне упакування з зображенням чогось дуже схожого на квадратний шматок сирника з поливою, двома трубочками й чоколядовою квіткою посередині. Щось для випікання. Закриває шафку. Цікавість спонукає Дарину досліджувати далі. Підходить до холодильника. Відчиняє дверцята. Оля-ля! А тут загалом як у музеї – розмаїття баночок. Бере одну з них. Усередині плаває щось округлої форми, схоже на бутон квітки жовто-зеленого кольору. Дарина знизує плечима: що за дивний овоч-фрукт? Намагається прочитати етикетку. Не знаючи італійської, видобуває з пам’яті давно призабуту англійську. Можливо, допоможе. Carciofi.[20] Дива не стається. Прочитання не дає їй жодного пояснення, що воно таке. Ставить баночку на місце. Зачиняє холодильник. Обертається й здригається. У кухню, перевдягнений із домашнього вбрання у штани й сорочку для роботи, на ходу пов’язуючи краватку, заходить Алессандро. Обідня перерва закінчується, і чоловік збирається на роботу.
– Daryna? – Запитально дивиться на жінку, уточнюючи, чи правильно запам’ятав її ім’я.
Вона у відповідь киває.
– Si, signora![21]
Алессандро всміхається з її незнання й делікатно виправляє:
– Non sono signora. Sono signore…[22]
Він не зауважує збентеження на обличчі Дарини.
– Mi fa il caffè, per favore![23] – звертається до неї.
Від потоку незнайомих, швидко вимовлених слів Дарина зовсім розгубилася. Вона дивиться на синьйора Тревізо своїми круглими, широко розплющеними очима, намагаючись вгадати, що він просить її зробити.
– Un caffe’, – терпляче повторює Алессандро і жестом зображає маленьке горнятко.
Із Дарининих вух спадають затули – виявляється, якщо уважно слухати, не так уже й складно зрозуміти італійську.
– Ah… caffe’… Si, signore, – відповідає покірно.
– Grazie! – Всміхається.
Дарина сміливо наближається до кухонних поличок й, швидко побігавши по них поглядом, бере звідти герметичну упаковку кави.
– No! Non questo,[24] – заперечливо вигукує синьйор Тревізо.
Алессандро швидко підходить до кавового апарата, показує Дарині, де взяти, куди і як вставити кавову чалду. Вона, зорієнтувавшись, де кнопка запуску функції приготування кави, хоче її натиснути. Італієць вчасно відводить її руку й