рукавички, показуючи пляму на кахлі, і мовчки виходить. Цього разу обійшлося легше.
Навіть у наймонотоннішій роботі при правильному підході можна віднайти втіху. У неї легко вписується миття дверей і вікон. Кожні двері приховують за собою таємниці чийогось життя. Незважаючи на покроковий контроль з боку синьйори Вітторії прибирання нею будинку Тревізо, Дарина спромоглася дещо зауважити. У цьому помешканні всюди, крім кухні та однієї кімнати, в інтер’єрі переважають меблі і предмети з подихом минулих століть. Як в історичному музеї. Спальня синьйори, попри максимум зовнішнього світла, що в неї проникало, Дарину пригнічувала. Похмурість у кімнаті створювали старі дерев’яні меблі темно-коричневого кольору. Саме через цей колір високе важке ліжко на фігурних ніжках із високою спинкою, застелене білосніжним покривалом, нагадувало їй чомусь катафалк. Інтер’єр кімнати має відповідати внутрішньому світові її мешканки, аби вона в ньому почувалася комфортно. Дарині ще належало пізнавати характер господині, і її перші враження про неї можуть змінитися. Єдиною кімнатою, за зачиненими дверима якої існувала геть відмінна від усього будинку атмосфера, була спальня синьйора Алессандро. Світло, що потрапляло в неї з великих вікон, перепліталося зі світлим простором кімнати, який творило лише велике модерне двоспальне ліжко з двома тумбочками при ньому і нічним світильником. Більше тут нічого не було і нічого не потребувалося. Вільний простір утворювався за рахунок вмонтованої у стіну розсувної шафи.
Миття вікон – це зазирання у світ за ними. Одне з вікон у помешканні Тревізо виходить на вулицю, що веде до площі. Вулиця гуде людськими голосами. Чуже життя чужого міста, в якому Дарина почувається як риба, виловлена у річкових водах й закинута у море, де живуть незнані їй раніше хижаки.
Найулюбленішим її місцем у цьому помешканні з першого дня проживання стане тераса. Звідси відкривається панорама Генуї. Тут росте приватний сад, що поміщається у чотирьох великих вазонах. Вазони настільки великі, наскільки дерево здатне вирости великим у найбільшому вазоні. На одному достигають лимони, на другому – мандарини, на двох інших вже достиглі маленькі чорні плоди, що віддалено нагадують Дарині мініатюрні сливи. Підходить ближче. Придивляється. Ого! Так це ж оливки. Обережно проводить пальцем по гладенькому плоду, всміхається сама до себе. Не уявляла собі, що колись на власні очі побачить, як ростуть на деревах цитрусові й оливки. Не мріяла навіть торкнутися гілочки оливкового дерева – одного з нащадків тих, серед чиїх пращурів у Гетсиманському саду Ісус молився до свого Бога-Отця. Єрусалимські дерева міцнокронні. Їм по дев’ятсот років. Наскільки давні оливки в горщиках у домі Тревізо, Дарина не уявляє. Стовбури у них тоненькі, і позаяк ростуть вони не у своєму природному середовищі, то міцними вони й не виростуть. Нехай і так. Навіть таке оливкове деревце за сприятливих кліматичних умов Буковини вона хотіла б мати у себе в Україні. У холоді теплолюбне дерево якщо й прийметься, то