будинку ночували і, знаєш, все їм там сподобалось.
– Сподобалось, то й гаразд! – схвалює Дарина. Завтра й вона подивиться на те, що Дмитро набудував.
Знімає чоловікові з голови добре знайомого їй кашкета, гладить коротко стрижене, колюче, як стерня, волосся. Від відчуття рідного біля серця приємно залоскотало. Не втримавшись на ногах від Дмитрових похитувань, падає разом з ним на лаву. Радісно сміються, а потому мовчки застигають в обіймах одне одного. Чоловік піднімає голову, що хилиться на груди, й серйозно дивиться на дружину.
– А ти хоч бачила, що я набудував?… Нашого нового будинку не бачила? – Очікує Дарининого схвалення.
– Тебе весь день чекала, щоб показав… – відказала, нічого не вигадуючи.
– О! Не бачила! І одразу – «як од тебе пахне», «п’яни́ця». У мене ж усі руки в мозолях. – Жаліє себе Дмитро.
На слово «п’яни́ця» Дарині на згадку приходить один недільний ранок у сім’ї Тревізо. Мінялася погода, і стару діймали сильні головні болі. Незважаючи на погане самопочуття, синьйора Вітторія забажала спуститися вниз до сніданку. На сходах спіткнулася і заледве сторчака не дала. Якби не Алессандро, який супроводжував маму, невідомо, чим би все обернулося. «Piano mamma, piano».[48] Вчасно підхопив її синьйор Тревізо. Дарина в цей момент саме взувалася виходити до церкви. Очі її широко розчахнулися від усвідомлення того, що тільки-но в її присутності могло статися. Синьйорі Вітторії вона мала за що не симпатизувати. Проте ні каліцтва, ні що гірше – смерті їй не бажала. А найбільше її здивувало вперше почуте слово «piano». Здогадувалася, означає воно зовсім не те, на що за звучанням схоже в українській мові. Ввечері одразу ж знайшла його в словнику.
Дарина опускає погляд на чоловікові руки. А він, миттєво згадавши, як довго дружини не було вдома, не перестає всміхатися…
– Добре, що приїхала! За приїзд твій треба випити! Нічого нема?… – З надією дивиться на неї – може, чогось італійського наллє?
– Досить вже тобі на сьогодні, Дмитре… – Дарина лагідно намагається вгамувати розохочений до випивки апетит чоловіка. – Ще матимемо день, щоб випити. І не горілки, а вина доброго. За свято велике. Мирося приїде з нами святкувати. Ото справді гарний і гідний привід буде. Усі разом зберемося як… – слів «як колись», що вже тремтіли на кінчику її язика, вчасно не вимовила. Не подобалося їй про радість перебування сім’ї разом у минулому часі говорити. – …як завжди.
– І за тебе випити треба! – вперто переконує її Дмитро, киваючи й неуважно слухаючи, що Дарина говорить. Ще раз намагається обійняти дружину.
– Добре! Добре! – Ніжно вкладає його на подушку, на застеленій лаві поруч зі столом. Накриває. – І за мене вип’ємо. І за тебе. Спи вже… Відпочивай… Руки в мозолях, – зітхає Дарина, ніжно стискаючи шершаву, як наждачний папір, струджену теплу чоловікову долоню у своїй. Від неї тепло струмом передається їй, зігріваючи любов’ю й родинним затишком.
За мить Дмитро засинає, мирно посапуючи. Дружина довго вдивляється в чоловіка, завважуючи на чолі зморшки, яких