час Філіп перебував в окремій нейронній системі з аналогічною назвою – «Філіп», а внаслідок стимуляції цієї системи відповідними нейротрансмітерами миттю збадьорився і на примарному екрані його візуальної кори проступив його чіткий образ. Джуліусу було трохи моторошно від думки про те, що в його мозку живе мікроскопічний робот, який відроджує спогади, коли йому заманеться.
Та ще більше інтригувало його бажання зустрітися з Філіпом особисто. Чому з усіх колишніх пацієнтів із глибин його пам’яті зринув саме Філіп? Можливо, тому, що лікування було суцільною невдачею? Звісно, тут було щось більше. Зрештою, в нього були й інші пацієнти, яким так і не вдалося допомогти. Проте більшість імен та облич стерлися з його пам’яті, не залишивши по собі жодного сліду. А можливо, більшість його «невдач» просто швидко припиняли лікування, а Філіп був «унікальним», бо приходив знову і знову? Та ще й як приходив! За три роки, що були справжньою мукою, він не пропустив жодної зустрічі. Жодного разу не спізнився, навіть на хвилину, бо не хотів змарнувати навіть дещицю оплаченого часу. А тоді одного дня – без жодного попередження – наприкінці терапевтичної сесії Філіп безапеляційно оголосив, що це їхня остання зустріч.
Та навіть коли Філіп припинив лікування, Джуліус все одно не вважав його безнадійним хворим. Щоправда, тоді в нього часто з’являлися думки про те, що насправді вилікувати можна все. Чому ж він зазнав поразки? Філіп був серйозно налаштований працювати зі своїми проблемами, він був наполегливим, розумним, кмітливим… Проте симпатії до нього не виникало. Джуліус рідко працював із пацієнтами, які йому не подобалися, однак він знав: у тому, що Філіп йому не подобається, немає нічого особистого – він нікому не сподобався б. Згадати хоча б те, що в нього ніколи не було друзів!
І хоча Філіп йому страшенно не подобався, Джуліус був у захваті від того, наскільки складною інтелектуальною загадкою той виявився. Його головна скарга: «Чому я не можу робити те, що насправді хочу?» – була яскравим прикладом паралічу волі. Незважаючи на те, що терапія не сприяла покращенню стану Філіпа, вона була напрочуд корисною для Джуліусових досліджень: безліч ідей, що народилися під час їхніх бесід, він виклав у своїй славнозвісній статті «Психотерапевт і сила волі», а пізніше й у книзі «Бажання, воля і дія». На якусь мить йому сяйнула думка: можливо, він використовував Філіпа? Може, саме зараз, коли його огорнуло відчуття єднання з іншими, він зможе спокутувати свою провину та навіть завершити те, що йому не вдалося тоді?
Номер 4-31 на Юніон-стрит був скромною двоповерховою будівлею з поштукатуреним фасадом. У вестибюлі Джуліус побачив табличку з іменем Філіпа: «Філіп Слейт, д-р філос. наук. Філософське консультування». Філософське консультування? Це що, в біса, таке? Джуліус насмішкувато гмикнув: із таким успіхом зовсім скоро можна буде пройти перукаротерапію чи терапію бобовими культурами. Він піднявся сходами й натиснув кнопку дзвінка.
Пролунав