зараз, коли їхній старший хлопчик – на межі зрілості, а найменший постійно питає про смерть, вони несподівано для самих себе опинилися на кухні з темами для розмов, про які не варто було говорити.
Джулія помітила маленьку плямку на футболці та почала терти її, попри те що вона була стара й вже навряд чи відпереться.
– Можу здогадатися, що й речі з хімчистки ти не забрав.
Єдина річ, яку вона ненавиділа більше, ніж почуватися так, як вона почувалася в той момент, – це говорити так, як вона говорила. Як розповідав їй Ірв, Ґолда Меїр колись сказала Анвару Садату: «Ми можемо пробачити вам убивства наших дітей, але ніколи не забудемо те, що ви змусили нас убивати ваших». Так і вона ненавиділа себе тою, якою Джейкоб змушував її бути: роздратованою та постійно на щось ображеною, нудною та сварливою дружиною. Вона б краще вдавилася, щоб не бути такою.
– У мене погана пам’ять, вибач, – сказав він.
– У мене також погана, та речі я не забуваю.
– Ну, вибач, окей?
– Вибачення без «окей» сприймаються простіше.
– Ти так поводишся, наче лише я один завжди помиляюся.
– Тоді допоможи мені та скажи, що в цьому домі ти робиш добре? – відповіла вона.
– Ти серйозно?
Арґус протяжно заскімлив.
Джейкоб повернувся до нього та вилив на собаку ті емоції, які не міг виплеснути на Джулію: «Закрий ти врешті свою пащу!» А далі сказав, не оцінивши власного жарту:
– Я ніколи не підвищую голосу.
Вона оцінила:
– Правда, Арґусе?
– На тебе та на дітей – ніколи.
– Те, що ти не підвищуєш голос, чи не б’єш мене, чи не розбещуєш дітей, не характеризує це як щось, що ти робиш добре. Це означає звичайну порядність. І в будь-якому разі, ти не підвищуєш голосу, тому що ти тримаєш усе в собі.
– Нічого подібного.
– Якщо ти так не кажеш.
– Навіть якщо саме через це я не підвищую голос (хоч я так і не думаю) – це все одно добре. Багато чоловіків кричать.
– Заздрю їхнім дружинам.
– Хочеш, щоб я поводився як придурок?
– Ні, як людина.
– Що б це означало?
– Ти впевнений, що тобі нічого мені розповісти?
– Я не розумію, чому ти вже вкотре мене питаєш про це?
– Перефразую питання: який пароль?
– До чого?
– До телефону, за якого ти так міцно тримаєшся.
– Це мій новий телефон. Що тут такого надважливого?
– Я – твоя дружина. Я важлива.
– Я не розумію тебе зараз.
– Ти й не маєш.
– Чого ти хочеш, Джуліє?
– Пароль.
– Навіщо?
– Тому що я хочу знати те, що ти не хочеш мені казати.
– Джуліє.
– І знову ти правильно назвав моє ім’я.
Джейкоб провів у кухні більше часу, ніж у будь-якій іншій кімнаті. Жодне маля не знає, коли мама забере сосок у нього з рота востаннє. Жодна дитина не знає, коли вона востаннє називає свою матір: «Мам». Жоден маленький хлопчик не знає, коли книжка закриється на останній будь-коли