ми дивилися ззовні.
Її панцир був таким тонким, але вона завжди відчувала себе в безпеці.
Десятки тижнів тому вони купили дартс на гаражній барахолці та повісили його на двері в кінці коридору. Хлопці промазували приблизно так часто, як і влучали в ціль. Через це вже виднілася стара фарба, якою раніше була пофарбована поверхня. Джулія забрала звідти дошку після того, як якось у вітальню зайшов Макс – з його плеча скрапувала кров, а він повторював: «Ніхто в цьому не винен». На стіні залишився слід у формі кола, оточений сотнями маленьких дірочок.
Поки вона вдивлялася у захисний панцир своєї кухні, найсумнішим для неї було усвідомлення того, що ховалося під усім цим, того, що може розкрити манесенька подряпина в уразливому місці.
– Мам?
Вони розвернулися та побачили Бенджі. Він стояв на порозі, спершись на лінійку зросту на одвірку, та обмацував піжаму в пошуках неіснуючих на ній кишень. Як довго він тут стояв?
– Ми з мамою просто…
– Ти хотів сказати «епітомія».
– Що, мій хороший?
– Ти сказав «ворог», а мав на увазі «епітомія».
– Можеш тепер його поцілувати, – сказала Джулія Джейкобові, витерши рукою сльози, але замість них була мильна вода.
Джейкоб сів навпочіпки та взяв ручки хлопчика у свої.
– Поганий сон, малий?
– Я змирився з умиранням, – сказав Бенджі.
– Що?
– Я змирився з умиранням.
– Правда?
– Якщо вже всі вмирають разом зі мною теж, то я насправді змирився. Просто боюся, що інші не помруть.
– Щось погане наснилося?
– Ні, ви сварилися.
– Ми не сварилися. Ми…
– І я чув, як розбилося скло.
– Так, ми сварилися, – сказала Джулія. – У людей є почуття, досить часто – складні. Але це нормально. А зараз іди до ліжка.
Джейкоб поніс його в кімнату, Бенджі притулився щокою до його плеча. Який легенький він все ще був. Яким важким ставав. Жоден батько не знає, що він несе свого сина вгору сходами востаннє.
Джейкоб уклав малого під ковдру та розкуйовдив йому волосся.
– Тату?
– Що?
– Я згоден з тобою, що раю, напевне, не існує.
– Я такого не казав. Я казав, що ми не можемо бути певними щодо його існування. А тому це, мабуть, така собі ідея – будувати наші плани щодо нього.
– Так, ось із цим я згоден.
Він міг пробачити собі, що зіпсував власний спокій, але навіщо йому треба було псувати іще чийсь? Чому просто не дати малюку відчути себе щасливим і захищеним у справедливому, прекрасному та нереальному світі?
– Тоді довкола чого нам варто, на твою думку, будувати наші плани життя? – запитав Бенджі.
– Може сім’ї?
– Я теж так думаю.
– На добраніч, малий.
Джейкоб рушив до дверей, але не переступив за поріг.
За декілька довгих хвилин у тиші Бенджі покликав:
– Тату? Де ти?
– Я тут.
– Для