І серед купи, купи речей, про які лише я пам’ятаю, згадала про твій костюм.
– Який костюм?
– Що й треба було довести.
– Точно. У мене немає костюма.
– Очевидно, коли хтось про це скаже, правда?
– Так.
– Я не перестаю дивуватися, скільки насправді таких речей.
– Вибач.
– За що ти вибачаєшся?
– Не знаю.
– Тож маємо купити тобі костюм.
– Сьогодні?
– Так.
– Серйозно?
– У перших трьох магазинах того, що нам треба, не буде, а як тільки ми знайдемо щось пристойне, то розмір буде не той, а тоді ще кравець пару раз помилиться.
– І мені треба там бути?
– Де?
– У магазині костюмів.
– Ні, ні, звісно ж, не обов’язково. Давай зробимо простіше та побудуємо власний 3D-принтер із паличок для морозива та макаронів, а потім спроектуємо анатомічно точну модель тебе, щоб я могла сама тягати її до магазину костюмів у власний вихідний.
– А ми можемо навчити його моїй гафторі?
– Я зараз не сміюся з твоїх жартів.
– Можна було й не казати.
– Перепрошую?
– Не обов’язково зазначати, що ти з чогось не смієшся, коли ти з цього не смієшся.
– Це також можна було й не казати, Семе.
– Добре. Вибач.
– Ми поговоримо, коли тато повернеться із зустрічі, але я маю дещо сказати. Це необхідно.
– Добре.
– Перестань казати «добре».
– Вибач.
– Перестань казати «вибач».
– Я думав, уся суть у тому, щоб я вибачався.
– За те, що ти зробив.
– Але я не робив…
– Ти мене дуже засмутив.
– Я знаю.
– І це все? Тобі більше нічого сказати? Може, щось на кшталт: «Я зробив це, і мені шкода»?
– Я цього не робив.
Вона поставила руки в боки, пропустивши вказівні пальці через петлі для паска.
– Прибери цей безлад. Тут гидко.
– Це моя кімната.
– А це наш дім.
– Я не можу скласти дошку. Ми лише на середині гри. Тато сказав, що закінчимо, коли розберемося з моїми проблемами.
– Знаєш, чому ти завжди виграєш?
– Бо він мені дозволяє.
– Він уже роками тобі не піддавався.
– Він стримується.
– Це не так. Ти перемагаєш, бо він прагне захоплювати фігури, а ти завжди думаєш на чотири кроки вперед. Тому тобі все вдається в шахах і в житті.
– Мені не вдається все в житті.
– Вдається, коли ти достатньо уважний.
– А татові тоді – ні?
– Ми не про це зараз говоримо.
– Якщо він сконцентрується, то переможе.
– Можливо, це правда, але ми ніколи не дізнаємось.
– Про що ми реально говоримо?
Вона вийняла телефон із кишені:
– Що це?
– Це мобільний телефон.
– Він твій?
– Мені не можна користуватися смартфоном.
– Саме тому я б засмутилась, дізнавшись, що він твій.
– Тож немає причин