йому Дебора.
– Звичайно, не можеш, – заперечив Макс.
– Макс сказав, що не зможу.
– Залиш малого в спокої, – прошепотів йому Джейкоб. – Якщо він каже, що може підняти холодильника, значить так і є.
– Я можу понести його далеко-далеко.
– А я можу керувати мікрохвильовкою силою думки, – сказав Макс.
– Так, зрозуміло, далі я сама, – оцінила ситуацію Джулія.
– Ні за що, – сказав Джейкоб занадто невимушено, щоб це прозвучало правдоподібно. – У нас усе прекрасно. Ми гарно проводили час. Ти просто зайшла в не дуже слушний момент. А так, все класно, сьогодні ж твій відпочинок.
– Від чого? – запитав Бенджі маму.
– Тобто? – перепитала Джулія.
– Від чого тобі треба відпочинок?
– Хто сказав, що він мені треба?
– Тато щойно.
– Я сказав, що ми даємо тобі відпочити.
– Від чого? – знову запитав Бенджі.
– Ага, точно, – сказав Ірв.
– Від нас, певна річ, – це вже Макс.
Стільки сублімації було в їхньому сімейному житті: домашня близькість стала інтимною відстанню, інтимна відстань переросла в сором, сором – у приреченість, приреченість – у страх, страх – в образу, а образа стала самозахистом. Джулія часто думала про те, що якби вони знайшли причину, чому стільки всього тримають у собі, можливо, їм би вдалося віднайти втрачену відкритість. Можливо, це через Семову травму? Так і не поставлене запитання про те, як це трапилося? Їй завжди здавалося, що мовчанням вони щоразу захищали одне одного. Але раптом вони намагалися зробити боляче, перенести рану з Сема на самих себе? Чи, може, це почалося раніше? Чи можна сказати, що вони почали приховувати щось одне від одного ще до того, як взагалі зустрілися? Віра в це могла б усе змінити.
Образи, які були страхом, що був приреченістю, яка була соромом, що став відстанню, яка до того була близькістю, – все це занадто важко, щоб витримувати протягом усього дня, щодня. То на кого ж це перекласти? На дітей, звичайно. Як Джейкоб, так і Джулія були винні, але відповідальність Джейкоба була більшою. Він усе частіше зривався на них, бо знав, що вони нічого не зможуть зробити. Він напосідав, бо знав, що вони не зможуть опиратися. Джулію він боявся, а їх – ні, тому й виливав на них усе те, що стримував для неї.
– Припини! – рявкнув він Максові. – Досить.
– Сам припини, – відповів Макс.
Джейкоб зустрівся очима з Джулією: Макс уперше огризнувся.
– Що ти сказав?
– Нічого.
Джейкоб продовжив:
– Я не збираюся нічого з тобою обговорювати, Максе. Я втомився від обговорень. У цій сім’ї їх і так забагато.
– Наприклад?
Дебора підійшла до сина та сказала:
– Переведи подих, синку.
– Я і так занадто часто це роблю.
– Давай піднімемося нагору на декілька секунд, – це вже сказала Джулія.
– Ні. Так ми робимо з ними. А не ти зі мною. – Потім він повернувся до Макса: – Інколи в житті, в сім’ї, ти просто маєш вчиняти правильно, без постійного аналізу й обговорення. Просто робиш усе за планом.
– Ага, всё идёт по плану, – перекривив Ірв сина.
– Тату, не втручайся, добре?
– Я