мене щойно збив.
– Розкажи останнє речення заново.
– Я почну спочатку.
– Добре.
– Тож був я якось у зоопарку, бо мені казали, що він найкращий на світі. І там була лише одна тварина, собака.
– Господи!
– Так, виявилося, що всі інші – померанці. Зрозумів?
– Справді смішно, – відказав Сем, не в змозі сміятися, хоча жарт йому видався дійсно дотепним.
– Ну, ти ж зрозумів, так? Померанський шпіц?
– Ага.
– Померанець.
– Дякую, Максе.
– Я тобі набрид?
– Зовсім ні.
– Так.
– Навпаки.
– Що значить навпаки?
Сем підняв очі до стелі та сказав:
– Дякую, що не питаєш, чи це я зробив.
– А, – Макс потер між великим і вказівним пальцем вицвілий чек, – просто мені все одно.
– Я знаю. Ти єдиний, кому все одно.
– Певно, в цій родині почуття теж помирають, – промовив Макс, роздумуючи, куди піти далі.
– Не смішно.
– Мабуть, ти не розумієш.
Епітомія
– Тату? – гукнув Бенджі, зайшовши в кухню, бабуся – слідом. Він завжди говорив «тату» з питальною інтонацією, ніби цікавлячись, де ж його тато.
– Я тут, малий.
– Коли ти вчора готував вечерю, в мене на тарілці броколі торкалася до курки.
– І тебе це непокоїть?
– Весь день, взагалі-то.
– Воно в будь-якому разі перемішується в тебе в шлунку, – повідомив Макс із порога.
– А ти тут звідки взявся? – запитав його Джейкоб.
– З маминої піхви, – подав голос Бенджі.
– А ти все одно колись помреш, – продовжив думку Макс, – то яка різниця, що там доторкається до курки, яка, до речі, вже мертва.
Бенджі повернувся до Джейкоба:
– Це правда, тату?
– Що саме?
– Я помру?
– Максе, от нащо ти це зробив? Саме цього нам і не вистачало.
– Я помру!
– Через багато-багато років.
– А є різниця? – вклинився Макс.
– Могло би бути й гірше, – сказав Ірв. – Ти міг би бути Арґусом.
– Чому бути Арґусом – гірше?
– Ну, знаєш, однією лапою в могилі вже.
Бенджі ридма заридав, і в той момент у кухню влетіла Джулія, наче її принесло променем світла.
– Що тут сталося?
– Чому ти вже повернулася? – запитав Джейкоб, ненавидячи в ту мить усе до дрібниць.
– Тато каже, я помру.
– Насправді, – Джейкоб вичавив із себе смішок, – я сказав про те, що ти проживеш дуже-дуже-дуже довге життя.
Джулія посадила Бенджі собі на коліна та сказала:
– Звісно, ти не помреш.
– Тоді дайте дитині два морожені бурито, – втрутився Ірв.
– Привіт, люба, – промовила Дебора до Джулії. – Щось тут останнім часом забагато чоловіків.
– Чому в мене тут бо-бо, мам?
– Нема там у тебе бо-бо, – сказав Джейкоб.
– Отут, на коліні, – показав Бенджі незрозуміло куди.
– Мабуть, ти впав, – сказала йому Джулія.
– Чому?
– Там