обід! Ви що, не чули дзвінка?
Рі почала:
– Офіцере, мені тут залишилося трішки…
– Вимкніть, я сказав, вимкніть!
– Так, офіцере.
Рі вимкнула пилосмок, і тиша подарувала Джінет трепет полегшення. Боліли пальці в робочих рукавичках, боліла голова від смороду лаку. Їй хотілося одного – повернутися до своєї старої доброї В-7, де в неї був аспірин (офіційно ухвалені пігулки із Зеленого списку, але на місяць їх дозволялося тільки дванадцять штук.) Тоді вона, можливо, змогла б поспати до вечері Крила В о шостій.
– Шикуйсь, руки вгору, – покрикував офіцер Мерфі. – Шикуйсь, руки вгору, покажіть мені ваші інструменти, пані.
Вони вишикувалися, Рі, яка стояла попереду Джінет, прошепотіла:
– Якийсь, типу, жирнуватий цей офіцер Мерфі, угу?
– Мабуть, їв торт разом з Мішель Обамою, – також пошепки відповіла їй Джінет, і Рі захихотіла.
Усі підняли свої інструменти: шліфувальні бруски, викрутки, дрилі, долота. Джінет загадалася, чи дозволяють доступ до такої потенційно небезпечної зброї утримуваним в чоловічих тюрмах? Особливо це стосується викруток. Викруткою можна вбити, як їй самій це було добре відомо. Ага, це ж і біль вона в своїй голові так відчуває: наче там викрутка. Вкручується. Знаходить м’яке м’ясо і роздирає його.
– Пані, сьогодні будемо їсти аль фреско106?
Хтось казав, що офіцер Мерфі був викладачем у старшій школі, поки той факультет не скоротили.
– Це означає…
– Надворі, – промурмотіла Джінет. – Їсти надворі.
Мерфі показав на неї:
– О, серед нас стипендіатка Родса107.
Але при цьому він трішечки усміхався, тому це не здалося образливим.
Інструменти було перевірено, зібрано й покладено до сталевої скрині на підлозі, яку після цього замкнено. Меблева бригада підступила до стола, розібрала сандвічі та картонні стакани з напоями і чекала, поки Мерфі їх порахує.
– Пані, пречудове надвір’я чекає вас. Хтось, прихопіть для мене шинки з сиром.
– Буде тобі, красунчику, – стиха пробурмотіла Ейнджел Фіцрой.
Мерфі кинув на неї гострий погляд, на який Фіцрой відповіла своїм, невинним. Джінет стало його трішки жаль. Але за жаль харчів не купиш, як приказувала її мати. Джінет давала Мерфі три місяці. Це найбільше.
Вироївшись із майстерні, жінки посідали на траві попід стіною будівлі.
– Ти собі що взяла? – спитала Рі.
Джінет роздивлялася глибини свого сендвіча.
– Курчатину.
– А в мене тунець. Хочеш, поміняємося?
Джінет було все одно, вона й на крихту не почувалася голодною, тому помінялася. Примушувала себе їсти, сподіваючись, що це трішки полегшить біль у голові. Пила лимонад, який здавався гірким на смак, але коли Рі принесла їй стаканчик крему, Джінет похитала головою. Шоколад роздмухує мігрень, а якщо вже наявний біль зросте до такого рівня, їй доведеться йти до шпиталю по «Зоміг»108,