на газон де падають промені місяця я впевнююсь, що це Алекс.
– Ти що маніяк? Ти чого сидиш у темноті? – з криком запитую я.-Ти налякав мене! – він що дурний, він регоче. Сміється аж заходиться.– Алекс, перестань! – кричу я.
– Глянь на себе! Ти думала, що я маніяк і що, ти зможеш мене вирубити своїм білим кросівком? Ну хіба не смішно? – оглядаюсь на себе і починаю теж сміятись, я стою в одному тапочку, інший у руці. Коли я його зняла? Не пам’ятаю. Правду кажуть у страху великі очі.– Ти уже ідеш додому? – запитує він мене доки я взуваюсь.
– Так, напевно досить нічних прогулянок. А ти?
– А я напевно проведу тебе спочатку, а потім теж додому. Звісно якщо ти не проти?
– Ні, не проти. Ходімо! – він підіймає мій велик, кладе пакет в корзину. Тиша. Хвилина мовчання затяглась, чути лише свист вітру та спів свірчків. Ми та луна, прекрасно, мов в кіно. От не люблю я такі моменти, в них люди забувають про реальність.
– Можна питаннячко?
– Так! – з тривогою в голосі шепчу я.
– Чому ти тут одна сиділа, в темряві?
– Я була не одна, там був і ти! А ти чому?
– Не зміг заснути дома, вирішив прогулятись. Прийшов на стадіон, хотів вже піти, побачив тебе. І залишився, доречі не даремно.– він посміхається.
– Чому ти знову смієшся?
– Не бачив щоб хтось, так як ти, поїдав круасани. Ти їх їла з такою пристрастю, кусочки випадали з рота, над губою молочні вуса і при цьому всьому ти примудрилась ще й наспівувати пісню.
– Ахаха, у мене наушник був у вусі і я не їла так як ти розповідаєш. Я просто люблю солодке і до того ж була нереально голодна. Звідки ти приїхав? Чому?
– Я не відповім! Ти ж не відповіла. Чому ти прийшла сюди так пізно?
– Не твоє діло! – знову грубіше ніж потрібно відповідаю я, досить про це.
– Ти ще та злючка! Я хочу стати твоїм другом! Впевнений, ми могли б поладити.
– Я злючка? Ти з чого це вирішив?
– Ну твоя поведінка по відношенню до мене + навів справки! – трохи подумавши відповів він.
– Що, що? Навів справки? Ти в нашій школі лише один день і вже навів справки? Цікаво, і що ж про мене кажуть? Поділись!
– Взагалі, то я тут з початку літа. Бачив тебе разів п'ятнадцять. Ти працювала в дитячій залі в кав’ярні, доречі ти дуже мила поруч з дітьми. Бачив тебе у секонд хенді, це дає мені привіт думати що живеш ти не в багатій родині. А ще бачив як ти на машині забирала свого п’яного тата з місцевої забігаловки, знаю що мати з вами не проживає. Знайомі сказали що ти дуже розумна але над навчанням не заморочуєшся тому, що до коледжу не ідеш. Я так розумію, що це через тата. А ще, ти неймовірно вродлива. Ти ніколи не була на морі. І я впевнений, що ніжності в тобі більше ніж злоби. Ти просто не вмієш чи не хочеш її показувати.
– Заткнись! – в грудях горить, дихання почастішало. Як він може… – Заткнись, ти ніхрена мене не знаєш! – я хватаю велик у нього з рук.– Можливо все тобою сказане, є правдою, але це не твоє діло, козел.
– А мені здається знаю. Ти застигла в моїх думках з того моменту коли я тебе вперше побачив. Мені все одно хто твій тато, де твоя мати, я просто хочу бути ближче з тобою.
– Пішов ти мені ніхто не потрібен. Я сама по собі! – очі повні сліз. Я повертаюсь у повній паніці і розумію, що ми біля