мушу, ти ж бо всевидюща…
Єдину тільки маю наречену,
вона мене кохає… О, я тямлю,
для твого слуху сі слова – марниця…
Коли б ти знала… Ох, коли б ти знала,
як рветься серце з тяжкої розлуки
і як душа вмирає від тривоги!..
Серед троянок рух, зітхання, декотрі втирають сльози.
Кассандра (хоче запанувати над власним зрушенням)
Встань, елліне, і говори спокійно.
Сінон (встає)
Пробач мені, але про це спокійно
уста мої не можуть говорити…
прости, вони тремтять…
(Закриває лице плащем і замовкає. Згодом одкривається і провадить далі.)
Чом я, бездольний,
моєї Левкотеї не послухав?
Тож так вона мене тоді благала,
як я тепер тебе благаю ревне.
«Ох, не вбивай мене! – вона волала, –
згляньсь на мої весняні молодощі!»
Та я стояв, мов скеля, і дивився
на чорний корабель, на темні хвилі.
І крикнула до моря Левкотея:
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»
І безліч раз оті слова безумні,
ридаючи, нещасна промовляла…
І я їх чув, аж поки зашуміли
навколо мене темні, чорні води…
(Береться за голову і тихим, немов далеким голосом квилить-промовляє.)
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»…
Кассандра (стурбована)
Тебе лишили вмисне?
Сінон (покірно)
Так, царівно.
Кассандра Навіщо?
Сінон Ох, царівно, я не знаю!
Мене лишили сонного. Прокинувсь –
аж серед поля я, один як палець.
Либонь, давно ще мав на мене гнів
потужний Діомед, що я прилюдно
безжалісним назвав його Хароном
в той час, як він, а з ним ще наших двоє,
розвідача троянського вбивали.
Кассандра (напружено)
Коли?
Сінон Давно, пророчице, тоді ще
Пелід наш був живий. Та пам’ятливий
у гніві Діомед, – його вразило,
що я насмів обороняти бранця,
його рукою взятого на смерть.
Але ж мені так жаль було троянця.
Такий був молоденький і вродливий,
так жалісно благав про милосердя…
Ой горе! Так і я тепер благаю,
та нікому за мене заступитись
хоч би єдиним словом… Всі мовчать…
Смерть неминуча… Нащо ж протягати
остатні сі хвилини під мечем?!
(Раптом падає на коліна і нахиляє голову.)
Спусти свій меч на мене, невблаганна!
Кассандра Гелене, я не певна, може, справді
не винен цей чужинець? Як гадаєш?
Гелен Я, сестро, не вгадаю без пташок.
Деїфоб А я дивуюся з твого вагання.
Адже могла колись ти ціле військо
людей невинних одіслать на страту
єдиним словом, – і не жаль було.
Так що ж тобі якийсь один чужинець?
Невже він ласку заслужив у тебе
заступництвом