де Понтійське море (Чорне море) робить дугу. Анти багато воювали з готами. Після смерті Германаріха остготи опинилися під владою гуннів. Якщо вестготи перейшли на римську територію, остготи залишилися в Північному Причорномор’ї. Остготський король Вінітарій («вбивця венедів») з роду Амалів, важко переносячи підпорядкування владі гуннів, прагнув виявити власну доблесть і рушив із військом у володіння антів. Він був переможений у першій битві. Але потім готи захопили в полон антського короля на ім’я Боз («вождь»), його синів і сімдесят знатних людей. Полонені були розіп’яті. Проте король гуннів Баламбер не потерпів такого самоправства та повів свої війська на Вінітарія і остготів. Вони довго воювали. В першій та другій битвах перемогли готи. У третій же битві Баламбер вбив Вінітарія. Остготи зазнали поразки та знову підкорилися владі гуннів.
Візантійський історик Прокопій Кесарійський (між 490–507 рр. – після 550 р.) в «Історії війн Юстиніана» писав, що у VI ст., за часів імператора Юстиніана І (527–565 рр.), анти жили на схід від Борисфену (Дніпра) та на північ від озера Меотіда (Азовського моря), а склавини (слов’яни) приблизно з 547–549 рр. переходили Істр (Дунай) та спустошували балканські провінції Східної Римської імперії (Візантії) Іллірік і Фракію. За словами Прокопія, племенами склавинів і антів не управляє один вождь, а вони здавна живуть у народоправстві. У них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Склавини і анти вважають, що один із богів – Творець блискавки – є єдиний володар всього. Йому приносять у жертву биків та інших жертовних тварин. Долі склавини і анти не визнають, проте шанують ріки і німф (русалок?), приносять їм жертви і при цих жертвах здійснюють ворожбу. Живуть вони в убогих хатинах, розташовуються далеко один від одного, намагаючись якнайчастіше міняти місця поселень. Вступаючи в битву, більшість склавинів та антів іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають. У них єдина мова. Всі склавини і анти високі, дуже сильні тілом, волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти. Спосіб їхнього життя грубий і невибагливий. Склавини і анти менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони зберігають гунський норов. Займають склавини і анти неймовірно обширні землі.
«Анти» – це не самоназва. Антами (від «анта» – «крайні») стародавнє індоіранське населення Північного Причорномор’я та Приазов’я називало окраїнні слов’янські племена, які просунулися на ці території. Слов’яни довго співіснували з корінними мешканцями своєї нової країни.
Назва ж «склавени-склавини» пов’язана з самоназвою «слов’яни», тобто «ті, чия мова (слова) є зрозумілою».
Візантійський імператор Маврикій (582–602 рр.) у творі «Стратегікон» писав, що племена склавинів та антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, голизну, нестачу їжі. До іноземців, які прибувають до них, склавини і анти ставляться ласкаво. Тих, хто перебуває у них в полоні, вони не